***
Мов дійство нескінченної вистави,
Приховане в якийсь космічний сенс,
Життя – є потаємний збіг обставин,
Де кожен свій знаходить інтерес.
Мандрує ніч у простір незбагненний,
Де всі зірки – як вічності бурштин...
Живу отак, замріяно-смиренний,
Планети зачарованої син.
А час біжить і має свою ваду –
Світам дарує радощі малі
Й безжально пише пензлем зорепаду
Миттєвості побачень на землі.
***
Вдивляюсь в зорі, у Стожари,
Що зверху стиха мерехтять –
Чужі світи, чужі пожари
У незбагненному летять.
Чаклунка-ніч малює килим
На шпальтах Всесвіту ріки
Та й пропливає поряд мимо –
Не подає мені руки.
То, може ж, там розумні браття,
Всім нам рідня, куди не глянь…
Невже ж і там горить багаття
Любові, віри та страждань?!
***
Селу Безгінове,
де народився Іван Приблудний,
учень та товариш С.Єсеніна
Понад ярами сиві диво-хати
Несуть у світ надійне та просте.
І не збагнеш, чого б їм побажати,
Щоб збереглось життя оте святе.
Горить багаття рідного узбіччя
І лагідно ховає таїну…
Отут проходить щире і одвічне
Крізь душу поетичну не одну.
Отут виходять зорі просто неба,
Прямують крізь замріяні сади.
Тут залишитись є у всіх потреба
В полоні у дитинства назавжди.
То ж є про що піти собі у згадки
Крізь повінь промайнулих, давніх днів.
Бо тільки ми своїх земель нащадки,
Де вогник мрій привабливо горів.
Ми є шляхів миттєвих перехожі.
У кожного – дитинства спогад є…
Нещасні долі всі у світі схожі.
А щастя? Щастя – кожному своє.
Ген понад яром сива диво-хата,
А поряд мальва зоряно цвіте.
Живе собі надіями крилата,
Несе у світ одвічне та святе.
***
Шляхи біжать в майбутнє без упину –
Хтось у незнане двері відчинив.
– Чого шукаєш, зоряний хлопчина,
Чи може долю, часом, загубив?
Нічне вікно мов простирадло чорне.
За склом в хатину зазирає хміль.
Застиглий час перетирають жорна
Самотності. Та тиша звідусіль.
На серці – безлад. За вікном – негода.
Стареча втома з осінню прийшла.
З минулим є то згода, то незгода.
Дощить в душі. Та хочеться тепла.
Немов з дитинства пахнуть м’ята з хмелем.
А ти один та пам’ять, що живе.
Ввижається, що на небесній стелі
Мій човник часу здалеку пливе.
Чи день, чи ніч, чи сон напівпрозорий,
Дорога. Слід. Самотній чоловік.
А ще відбиток стертої підкови,
Що схожа так на місяць-молодик.
Пора нічна немов би вічність ціла.
Зоря вже сходить тиха та бліда...
Шкода підков, що не дійшли до цілі,
Та всіх ікон намолених шкода.
* * *
Згубилось в кучерявих верболозах
Забуте, доброзичливе село.
Тут знають все: веселощі і сльози,
Та зберігають батьківське тепло.
Тут шелестять тривожно очерети,
Шукає щось бешкетник-вітерець.
Якісь одвічно зоряні сонети
Несе в собі зажурений Дінець.
Пасуться чудо-коні у царині,
Ковил, як море, котиться здаля.
Така велична звіку і донині
Моя прадавня матінка земля.
Біжить у степ настирливо стежина
Бодай своє, замріяне знайти.
По тих стежках глибинна Україна
Своїх синів виводила в світи.
У променях вечірніх, золотавих
Лелеча молодь пробує крило.
Сховалось в верболозах кучерявих
Пульсуюче, природне джерело.
Зневагою колись переболіє
Попри чужих, поцупливих ідей.
Все мироточить променем надії
Та береже довірливих людей.
Село моє, мов кольори іконні,
Та й доля тут на всіх одна...
Вдивляється в світи з-попід долоні
Свята і непримітна дивина.
***
Лиман Дністровський. Гуси на лимані.
Безодню літ тече собі ріка.
Отут ранкові зорі без вагання
У воду зазирають звисока.
Тут поріднились річка, степ і море.
Відкритий простір та чіпкий комиш.
А в глибині соми немов потвори,
А в плавнях чаплі бродять босоніж.
Тече ріка. Тече. Куди не знає.
Тече й тече крізь роки і віки.
А море поряд жде за небокраєм
І спрагу угамовує з ріки.
***
Вдивляюсь зацікавлено у осінь,
Та й сам себе зненацька пізнаю,
Отим кленком, осиротіло-босим,
Або ж листком, що впав у колію.
У колію, що привела до броду,
Дощами де розмило береги.
Де тихий вечір п’є свячену воду,
Та все ніяк не збудеться снаги.
Похмурі дні, а далі буде сніжень –
Зимі вже закортіло до керма.
Сумує небо весь останній тиждень,
Бо ж вороття у пройдене нема.
Іще ледь-ледь, та й річку зв’яже крига.
Снігів на землю ляже полотно.
Моя ти осінь. Незбагненна книга.
Розбавлене зажурою вино.
***
Натішились вітри. Угомонились.
Десь у дібровах залягли в барліг.
Та на святвечір, як зоря з’явилась,
Упав зненацька перший, тихий сніг.
І відгукнулось в серці прапрадавнє,
Щось щире, невибагливе, просте.
Побачилось чи вперше, чи в останнє,
Забуте, мов дитинство золоте.
Душа зцілилась подихом любистку,
Що зберігають в спогадах літа...
Зустріну ранок ясно-променистий,
Почну життя як з чистого листа.
***
Кудись від серця та й до Бога,
До кращих, зоряних держав,
Біжить безмежності дорога
Ота, що прадід натоптав.
Не вболіває ні за кого
Молодика старезний ніж...
– Добраніч, вічності дорого,
Де я блукаю босоніж.
Чумацький шлях над нами лине –
Дарує зілля чарів тих.
У мандри манить без упину
Та зве у простір, за поріг.
То ж сам знайду себе, покаюсь,
Зірву полин, чи лободу,
Своєї долі дочекаюсь
Та й з нею в злагоді піду.
А зорі падають в полову
Любові, відчаю, болю...
Завжди так буде знову й знову
Без міри, часу та жалю.
Чумацький шлях летить з віками –
Мій кінь туди іще не встиг.
А ранок вийшов над полями
Та й поряд лагідно притих.