• Главная
  • Поэзия
  • Проза
  • Мир писателя
  • Пульс событий
  • Партнеры
  • Авторам журнала
Меню
  • Главная
  • Поэзия
  • Проза
  • Мир писателя
  • Радуга России
  • Слово без границ
  • Розовая чайка
  • Записки пилигрима
  • О героях былых времён
  • Книжная полка
  • Рукописи не горят
  • Молодые голоса
  • Родная речь
  • Театральная площадь
  • TerraИрония
  • Кулинарный мадригал
  • Литературный календарь
  • Страна детства
  • Пульс событий
  • Наши партнеры и проекты
  • Архив
  • Авторам журнала
Выпуск № 2, март-апрель 2025 г
  • Радуга России
  • Молодые голоса
  • Рукописи не горят
  • О героях былых времён
  • Книжная полка
  • Слово без границ
  • Розовая чайка
  • Записки пилигрима
  • Родная речь
  • Театральная площадь
  • TerraИрония
  • Кулинарный мадригал
  • Страна детства
  • Литературный календарь
  • Архив
Владимир ПРЕДАТЬКО
09.03.20

"Вдивляюсь в зорі у Стожари..." (Стихи на украинском языке)

***

Мов дійство нескінченної вистави,

Приховане в якийсь космічний сенс,

Життя – є потаємний збіг обставин,

Де кожен свій знаходить інтерес.

 

Мандрує ніч у простір незбагненний,

Де всі зірки – як вічності бурштин...

Живу отак, замріяно-смиренний,

Планети зачарованої син.

 

А час біжить і має свою ваду –

Світам дарує радощі малі

Й безжально пише пензлем зорепаду

Миттєвості побачень на землі.

 

***

Вдивляюсь в зорі, у Стожари,

Що зверху стиха мерехтять –

Чужі світи, чужі пожари

У незбагненному летять.

 

Чаклунка-ніч малює килим

На шпальтах Всесвіту ріки

Та й пропливає поряд мимо –

Не подає мені руки.

 

То, може ж, там розумні браття,

Всім нам рідня, куди не глянь…

Невже ж і там горить багаття

Любові, віри та страждань?!          

 

***

                   Селу Безгінове, 

                   де народився Іван Приблудний, 

                   учень та товариш С.Єсеніна

Понад ярами сиві диво-хати

Несуть у світ надійне та просте.

І не збагнеш, чого б їм побажати,

Щоб збереглось  життя оте святе.

 

Горить багаття рідного узбіччя

І лагідно ховає таїну…

Отут проходить щире і одвічне

Крізь душу поетичну не одну.

 

Отут виходять зорі просто неба,

Прямують крізь замріяні сади.

Тут залишитись є у всіх потреба

В полоні у дитинства назавжди.

 

То ж є про що піти собі у згадки

Крізь повінь промайнулих, давніх днів.

Бо тільки ми своїх земель нащадки,

Де вогник мрій привабливо горів.  

 

Ми є шляхів миттєвих перехожі.

У кожного – дитинства спогад є…

Нещасні долі всі у світі схожі.

А щастя? Щастя – кожному своє.

 

Ген понад яром сива диво-хата,

А поряд мальва зоряно цвіте.

Живе собі надіями крилата,

Несе у світ одвічне та святе.

 

***

Шляхи біжать в майбутнє без упину –

Хтось у незнане двері відчинив.

– Чого шукаєш, зоряний хлопчина,

Чи може долю, часом, загубив?

 

Нічне вікно мов простирадло чорне.

За склом в хатину зазирає хміль.

Застиглий час перетирають жорна

Самотності. Та тиша звідусіль.             

 

На серці – безлад. За вікном – негода.

Стареча втома з осінню прийшла.

З минулим є то згода, то незгода.

Дощить в душі. Та хочеться тепла.

 

Немов з дитинства пахнуть м’ята з хмелем.

А ти один та пам’ять, що живе.

Ввижається, що на небесній стелі

Мій човник часу здалеку пливе.

 

Чи день, чи ніч, чи сон напівпрозорий,

Дорога. Слід. Самотній чоловік.       

А ще відбиток стертої підкови,

Що схожа так на місяць-молодик.         

 

Пора нічна немов би вічність ціла.

Зоря вже сходить тиха та бліда...

Шкода підков, що не дійшли до цілі,

Та всіх ікон намолених шкода.

 

* * *

Згубилось в кучерявих верболозах

Забуте, доброзичливе село.

Тут знають все: веселощі і сльози,

Та зберігають батьківське тепло.

 

Тут шелестять тривожно очерети,

Шукає щось бешкетник-вітерець.

Якісь одвічно зоряні сонети

Несе в собі зажурений Дінець.

 

Пасуться чудо-коні у царині,

Ковил, як море, котиться здаля.

Така велична звіку і донині

Моя прадавня матінка земля.

 

Біжить у степ настирливо стежина

Бодай своє, замріяне знайти.

По тих стежках глибинна Україна

Своїх синів виводила в світи.

 

У променях вечірніх, золотавих 

Лелеча молодь пробує крило.

Сховалось в верболозах кучерявих

Пульсуюче, природне джерело.

 

Зневагою колись переболіє

Попри чужих, поцупливих ідей.

Все мироточить променем надії

Та береже довірливих людей.

 

Село моє, мов кольори іконні,

Та й доля тут на всіх одна...

Вдивляється в світи з-попід долоні

Свята і непримітна дивина.

 

***

Лиман Дністровський. Гуси на лимані.

Безодню літ тече собі ріка.

Отут ранкові зорі без вагання

У воду зазирають звисока.

 

Тут поріднились річка, степ і море.

Відкритий простір та чіпкий комиш.

А в глибині соми немов потвори,

А в плавнях чаплі бродять босоніж.

 

Тече ріка. Тече. Куди не знає.

Тече й тече крізь роки і віки.

А море поряд жде за небокраєм

І спрагу угамовує з ріки.

 

***

Вдивляюсь зацікавлено у осінь,

Та й сам себе зненацька пізнаю,

Отим кленком, осиротіло-босим,

Або ж листком, що впав у колію.

 

У колію, що привела до броду,

Дощами де розмило береги.

Де тихий вечір п’є свячену воду,

Та все ніяк не збудеться снаги.

 

Похмурі дні, а далі буде сніжень –

Зимі вже закортіло до керма.

Сумує небо весь останній тиждень,

Бо ж вороття у пройдене нема.

 

Іще ледь-ледь, та й річку зв’яже крига.

Снігів на землю ляже полотно.

Моя ти осінь. Незбагненна книга.

Розбавлене зажурою вино.

 

***

Натішились вітри. Угомонились.

Десь у дібровах залягли в барліг.

Та на святвечір, як зоря з’явилась,

Упав зненацька перший, тихий сніг.

 

І відгукнулось в серці прапрадавнє,

Щось щире, невибагливе, просте.

Побачилось чи вперше, чи в останнє,

Забуте, мов дитинство золоте.

 

Душа зцілилась подихом любистку,

Що зберігають в спогадах літа...

Зустріну ранок ясно-променистий,

Почну життя як з чистого листа.

 

***

Кудись від серця та й до Бога,

До кращих, зоряних держав,

Біжить безмежності дорога

Ота, що прадід натоптав.

 

Не вболіває ні за кого

Молодика старезний ніж...

– Добраніч, вічності дорого,

Де я блукаю босоніж.

 

Чумацький шлях над нами лине –

Дарує зілля чарів тих.

У мандри манить без упину

Та зве у простір, за поріг.

 

То ж сам знайду себе, покаюсь,

Зірву полин, чи лободу,

Своєї долі дочекаюсь

Та й з нею в злагоді піду.

 

А зорі падають в полову

Любові, відчаю, болю...

Завжди так буде знову й знову

Без міри, часу та жалю.

 

Чумацький шлях летить з віками –

Мій кінь туди іще не встиг.

А ранок вийшов над полями

Та й поряд лагідно притих.

 

 

 

 

 

 

  • Почта: journal@literra.online
Яндекс.Метрика